Мабуть, найважливіші зміни у житті починаються не тоді, коли ми до них готові, а тоді, коли стає неможливо залишатися на місці. Мій шлях у психологію почався саме з такого моменту — з особистої кризи, що стала точкою глибокого переосмислення. Я довгий час шукала свій шлях у професійному світі, пробувала різні напрямки, але всередині залишалося відчуття, ніби я живу “повз себе”. Було бажання створювати щось справжнє, мати контакт із людьми не на поверхні, а в глибині — там, де живуть справжні причини, біль і водночас — сила. Криза, через яку я пройшла, стала своєрідним дзеркалом: вона змусила зупинитися й подивитися на себе не очима зовнішніх очікувань, а зсередини. Саме тоді я вперше дозволила собі зізнатися, що хочу іншого — хочу розуміти людину, її внутрішній світ, мотиви, несвідоме. Це рішення не було імпульсивним. Це був поклик, який довго дозрівав, і коли настав момент, я знала — мушу піти за ним. Так я вступила до Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, де отримала ступінь магістра психології. Це був час відкриттів, коли кожна лекція, кожна зустріч, кожна розмова відкривали новий вимір розуміння людини. Я відчула, що психологія — це не лише наука, а спосіб бачення, спосіб бути у контакті зі світом. Поступово мене почав особливо притягувати психоаналіз — напрям, який дивиться глибше, ніж поведінка чи думки. Його ідея, що за кожною дією стоїть несвідомий мотив, відкривала для мене неймовірний простір. Психоаналіз навчив слухати тишу, чути підтекст, довіряти символам і випадковостям, які, як виявляється, не бувають випадковими. Найважливішим етапом мого професійного шляху стала власна психоаналітична терапія. Я переконана, що без цього досвіду неможливо бути психологом. Терапія стала простором, де я навчилася бути у контакті зі своїми емоціями, страхами, вразливістю і водночас — своїми ресурсами. Це шлях до справжнього «Я» — живого, недосконалого, але справжнього.